«Город был так хорош весной, что я не понимал маминого пристрастия к обязательным воскресным поездкам в дачные места – Боярку, Пущу Водицу или Дарницу. Я скучал среди однообразных дачных участков Пущи Водицы, равнодушно смотрел в боярском лесу на чахлую аллею поэта Надсона и не любил Дарницу за вытоптанную землю около сосен и сыпучий песок, перемешанный с окурками».
(Константин Паустовский. Повесть о жизни)

Маріїнський і Царський сад, Купецьке зібрання, Володимирська гірка…
Сто років томі, так само, як зараз, саме сюди приходили «на лоно природи» городяни, яким не до вподоби були заміські вилазки і пікніки. Чудове зелене пасмо на київських схилах любили насамперед за чудові види, що відкривались «зі страшної висоти» київських гір. І ці парки, і ті види – Поділ, Дніпро, Труханів острів, Задніпров’я – справжні рекордсмени за кількістю натхненних і захоплених описів в поезії і прозі та живописних зображень. Але у киян «захоплюватись» не завжди означає «дбати». Доказ тому – півстолітня історія впорядкування Володимирської гірки, найбільш романтичного і єдиного безкоштовного парку старого Києва.