Пропаганда: м’яка та пухнаста. Показ «Ефемерної пропаганди» на Гогольфесті
Школа арт-журналістики Гогольфесту. Текст: Олександра Яцина
ГогольFest запропонував своїм відвідувачам ще раз подумати про маніпуляції. Цього разу – мультяшні. Мова йде про показ «Ефемерної пропаганди», підбірку класичних агітаційних мультфільмів британського та американського виробництва. Такі короткі стрічки були вкрай популярними у 40-х та 50-х: вплив коротких динамічних історій на дорослого глядача виявився вельми ефективним (вимірювався, наприклад, у зниженні кількості аварій на дорозі). Тому держава та великі комерційні установи часто замовляли анімаційним студіям такі роботи.
Найбільш відомим виробником мультпропаганди була американська студія «Дісней», на другому місці – їхні співвітчизники, John Sutherland Productions, a на третьому – британці Halas and Bachelor. Спільні риси для стрічок усіх цих студій – грайливий настрій повчань. Нібито ясно, що тебе не розважати зібрались, а втовкмачити певну ідею, але не відірватись! Тим паче що знудитись не встигаєш: середня тривалість мультфільму – вісім хвилин.
Центральним персонажем мультфільмів студії Halas and Bachelor є недолугий, але смішний Чарлі, герой стрічок «Чарлі у новому місті» (Charlie in New Town, 1948) та «Бувайте здорові» (Very Good Health, 1948). Він – уособлення «середньостатистичного громадянина»: стандартна зовнішність, стандартні реакції на події, передбачувані дії.
Студія «Дісней» експлуатувала своїх «зірок» — пса Гуфі та качура Дональда Дака, які навчають глядача спокійно поводитись за кермом (MotorMania, 1950) та не смітити на вулицях (The Litterbug, 1959). До речі, лиш пізніше ці персонажі стали позитивними, а тоді, в середині минулого століття, Гуфі, Дональд та компанія були радше прикладами того, як не треба робити.
Є ще один класичний персонаж «родом з 1940-х», який сьогодні знайомий всім: цвіркун-мораліст Джиміні Крікет (Jiminy Cricket), який вперше з’явився в діснеївському мультфільмі «Піноккіо» і так сподобався глядачам, що його почали використовувати у пропагандистських стрічках на кшталт «Як не бути дурнем на велосипеді» («I’m no Fool with a Bicycle», 1956). Серія «Як не бути дурнем» налічує більше десятка мультфільмів і входить до «золотого фонду» світової агітаційної анімації.
Не цурались аніматори і суто політичної тематики, наприклад, мультфільм «Відстояти свободу» (Make Mine Freedom, 1948) ілюструє, чому саме капіталізм кращий за комунізм і як себе має поводити в умовах Холодної війни пересічний громадянин.
Цікаво було прослідкувати, які спільні принципи побудови історії об’єднують всі ці мультфільми, які існують закономірності розвитку сюжету та поведінки персонажів. Ну і які словесні конструкції використовують автори, щоб якомога ефективніше вплинути на глядачів.