Школа арт-журналістики Гогольфесту. Автор тексту: Катерина Гладка
З Гогольfest історія завжди складається непросто, бо фестиваль давно став дзеркалом прожитого року — що ми зрозуміли, гальмуємо чи йдемо вперед, вдалося нам переосмислити самих себе чи ні? Відкривав цьогорічний фестиваль перфоманс «Мистецтво любові війни миру». Пунктирність, розрізненість і неточність, — такими іменниками можна позначити відкриття, від якого чекали більшої феєричності і емоційності.
Перфоманс-відкриття складався з двох частин: перша—музична оповідь у виконанні «Київської камерати», друга—світлове дійство з електронною музикою та відео. Відвідувачі ще поступово підтягувалися до головної сцени, коли розпочав грати оркестр. Кілька молодих людей в натовпі, спитали чи це раптом не репетиція. Виявилося, що ні—це був початок.
Треба віддати належне «Київській камераті»— вони віртуози своєї справи, абсолютно самодостатні музиканти зі своїм характером і смаком. Тонкі партії скрипки, злагодженість у стилі виконання—всі ці риси були присутні. У дійстві музиканти виконували роль оповідача—героя, який задає тон всій історії. У випадку «Мистецтва..» ним стала музика сучасного естонського композитора Арво Пярта, знаного своєю колажним, рваним стилем. Але саме ця надірваність композицій , на мою думку, скоріше зіграла проти загальної задумки. Мажорна і мінорна частини сприймалися як саундтрек, як фонове виконання, але не як основний елемент всього дійства. А відтак музика не зачіпляла, не проникала, не розливалася по судинах. Можна подивитися на таке сприйняття й з іншого боку—українська аудиторія надто звикла до шоу, до чогось розважального, що музичні мазки у віртуозній академічній манері просто не здатна зрозуміти. Може й так, але звук апелює до стану, шукає відгук в душі, а його не відбулося.
Після того, як оркестр завершив грати, перед присутніми відкрилася світлова проекція. На головній будівлі ВДНГ, яка має на своїй верхівці купол і радянську зірку транслювали відео, за стилістикою і темою нагадувало цьогорічну французьку весну, з її роздумами на тему війни. Яскраві картини із заголовків газет, нарізки відео, гра з контурами, простором, словами і символами—все це транслювалося за допомогою спеціального проектора на будівлю. Основним лейтмотивом стала тема ЗМІ і той бруд, який вони часто дозволяють собі публікувати, легковажність по відношенню до людини і її життя, контроль і маніпуляції нашою свідомістю, на противагу частина відео показувала первинні стихії, красу природи і геніальність простого. Альтернатива є завжди.
Як для візитівки фестивалю, його відкриття-перфоманс був занадто плаваючий. Думаю, що проблема в нерозумінні режисерів, хто їхня аудиторія і що вона має відчути і зрозуміти . Зрештою, наша країна пережила рік, який змусив нас подорослішати внутрішньо, переосмислити себе і свою приналежність, бути сміливіше, відкритіше, але у перфомансі про це не йшлося. Про війну сказали, але в цьому відчувалася дивна штучність. Складається враження, що мені запропонували дзеркало, але там я чомусь себе не бачу.
Можливо мова йде про невиправдані очікування чи особливості сприйняття, а можливо про непереосмисленість теми війни і миру самим суспільством в принципі, бо поки-що це виглядає як розповідь про війну без автора.