Заплющ очі, відкрий рота. Проект «Як я була Алісою…» від Dakh Daughters та Влада Троїцького
Школа арт-журналістики Гогольфесту. Текст: Пилип Пухарєв
У 2012 році Dakh Daughters з’явилися на світ саме завдяки «Гогольфесту», і з того часу дівоче фріккабаре регулярно віддячує фестивалю імпрезою за постановкою його ідеолога Влада Троїцького. Цього разу режисер та музиканти привідкрили завісу до проекту «Як я була Алісою…». І невизначеність із жанром тут зовсім не випадкова.
У 2015му затятий театрал Троїцький чомусь десятою дорогою обходить театральний словник. Його попередні постановки на «Гогольфесті’15» позиціонувалися перформансами, тоді ж, як поряд із «Алісою…» в програмці фестивалю зазначається абстрактноінтригуюче «дегустаційний тізер». З одного боку, це паралель до альтернативного гасла цьогорічного «Гоголя» («Дегустуй завтрашній день вже сьогодні»), з іншого – непрозорий натяк на те, що сучасну драматургічну божевільню вже нереально стримати за усталеними декораціями понять. Те, що режисер «Даху» показав попередніми днями, було концентрацією абсурду найвищого градусу – злого, руйнівного і не здатного до компромісів із реальністю, в якій іде війна. «Як я стала Алісою…» – абсурд зовсім іншого ґатунку. Він – неначе наївний бевзь із казки, який своєю кумедною інакшістю здатний викликати лише усмішку.
За початковим задумом проекту кожна з учасниць Dakh Daughters повинна була взяти на себе роль Аліси із твору Льюїса Керролла. На практиці культове протофентезі англійського математика стало лише приводом поговорити про… Та про все що завгодно на шляху крізь кролячу нору. Із музичнолітературного клубка реплік акторів виплутуються класичні ремінісценції з першоджерела типу «Скуштуй мене!» чи «Час пити чай!», але на цій сцені головні не вони; тонкий англійський стиль залиште Керроллу, бо «пудинг робить товстинг».
З іншого боку ями на вас чекає сповнений не менших дивовиж світ українського фольклору – із двома місяцями посеред нічого поля та заколисуючим «Ой, люлілюлі» під подвійний контрабас, метушливі клавіші, обережні гітари та меткі барабани.
Як не дивно, ці півтори години можна було просидіти із заплющеними очима. Сценічний екшн обмежувався грою зі світлом та періодичною зміною диспозицій «Дочок», бо все найважливіше треба було почути. Якщо для «Як я була Алісою…» все ж шукати бодай якийсь жанровий орієнтир, то найдоцільніший з них – аудіоп’єса. Ось куди підсвідомість заводить Троїцького та Dakh Daughters в гонитві за ефемерним «білим і пухнастим». І поки митці не доведуть проект до остаточного вигляду, Аліса в жодному разі не повинна прокидатися.
Фото: Дмитрій Єршов