20-24 квітня – Щорічний міжнародний книжковий фестиваль у Мистецькому Арсеналі у Києві. Найбільша подія в Україні, що поєднує мистецтво і літературу.

Про що читають українські письменники, з якими героями себе асоціюють, як пишуть свої книжки? Про це ми з Тарасом Фроловим розпитали Ларису Денисенко, Віктора Морозова, Юрія Андруховича, Дану Павличко

Юрій Андрухович

Олівець, ручка, клавіатура? Чим ви користуєтесь найбільше?
Раніше вірші були тільки ручкою, але були – поки я їх писав до 1990 року. Це було принципово – тільки від руки. Коли я писав свою першу прозову річ – а а це був кіносценарій, з якого пізніше вийшов фільм «Кисневий голод» Андрія Дончика, – я вперше спробував друкувати відразу, на машинці. Мені сподобалось, я вирішив, це буде мій підхід назавжди. Вірші – ручкою, а проза – на друкарський машинці. І так тривало до 1996 року, тоді в моєму домі з’явився комп’ютер і я почав працювати на ньому. Від руки я пишу, наприклад, якісь заготовки в записники, те, що десь під рукою.

Ви зберігаєте записники? Тобто чи можливо почути одного дня десь на аукціоні про записники Андруховича?
Був у мене такий записник, присвячений «12 обручам». Я цей роман закінчив десь на початку 2003 року, у вересні він вийшов, а у січні я дописав останні рядки записника. Ігор Подольчак тоді звертався по всілякі артефакти для якогось олігархічного аукціону, і я рішив позбавитись того записника. Ну а інші у мене чекають своєї черги, і я думаю, що вони теж мають певну перспективу .

Чи берете участь у літературних школах або, можливо, рецензуєте чи просто читаєте тексти молодих письменників-початківців і даєте поради?
До мене звертаються і знайомі, і напівзнайомі, і незнайомі молоди автори, я намагаюсь відповідати. Відповідаю я у випадку, якщо я хочу підтримати. Якщо мене не переконало і я бачу, що не моє, не подобається – я просто не відповідаю. Кілька разів виступав в літературних школах і сформулював «11 порад початківцям, як нізащо на світі не стати письменником». Жартома, тому що мої поради носять такий обмежувальний характер: не пишіть вночі, не пишіть так довго, поки можете написати, відкладайте, радійте тому, що зовнішні обставини не дають вам писати, відповідайте собі на запитання «чи справді цей мій роман або вірш аж так необхідний світові, в чому необхідність» і т.д. Тобто я намагаюсь загострити самовимогливість та відчуття сумніву. Я так думаю, що це взагалі не дуже сприяє початківцям, їхнім амбіціям, бо насправді їм навпаки хочеться як швидше видатись, швидше відбутися. Насправді ми спілкуємося дуже приязно, вони розуміють, що це різновид такої ігри з мого боку. Я свою функцію визначаю в тому, щоб цю ейфорію від власної творчості пригальмовувати, притримувати.

 

 

Дана Павличко

Зважаючи на те, що Ви – голова видавництва, чи купуєте ви книжки свого видавництва? Чи вони вам надходять як зразки? Це питання про кондитера, якій їсть свої цукерки.

Звісно, в мене є частина тиражу, яка іде на п  одарунки і ми це закладаємо в бюджет видання. Це дуже важливо, що книжки надходять в важливі руки журналістам, спеціалістам та іншім людям, які повинні бути в курсі. Це нормально, це наша така рекламна продукція. Відповідно, я кондитер, якій їсть свої солодощі, але я це їм з толком, тобто мені це потрібно робити на роботі.

Ви неодноразово в інтерв’ю говорили, що вам більше до вподоби нон-фікшн. Можете назвати книгу-фаворит, або книги-фаворити серед нон-фікшну?

Я багато читаю англомовної літератури, нещодавно я закінчила біографію одного з політтехнологів Обами під час виборів 2008 року, Плуфа, після цього я одразу почала читати біографію його колеги, який займався не піаром, а організаційною  частиною. Це завжди дуже цікаво і я цікавлюсь саме таким нон-фікшном, історичним, політичним. Можу сказати, що нам ще треба дуже багато працювати над собою в Україні, щоб робити такі монографії, бо це серйозна робота цілої команди людей – автора, дизайнера, маркетолога. Я дуже багато книжок перечитала саме по політичним біографіям. Я б хотіла щоб у нас в Україні, наприклад, з`являлися біографії наших політиків, культурних діячів, щоб це було написано більш якісно, більш цікаво. Але, звісно, це також і робота редактора.

Чи є у вас фаворити в художній літературі? Можливо, в дитинстві, чи пізніше.

Є певні автори, які впливають на моє життя, які цікавлять і досі. Це стовпи, на якому стоїть моє життя. Неймовірно прекрасний письменник Пол Остер, дуже відомий за свій роман  «Нью-Йоркська трилогія». Вона не відома в Україні, і Пол Остер маловідомий в принципі у нас, в російськомовному та україномовному світі. Моя мрія була – побачити цей твір в Україні, бо то насправді шедевр. Я дуже люблю Сарамаго, його твір «Сліпота», мені здається, повинен вивчатись в школі в старших класах.

Це такий суворий твір…

Це суворий твір, але життя є суворе. Я, наприклад, до 10 класу вчилася в Україні, а потім поїхала за кордон в школу, і ми там вчили «Нью-Йоркську трилогію» Пола Остера. І це не здавалось складно або суворо. Так само ми читали дуже депресивні твори, наприклад, Джима О`Ніла, Кормака Маккарти, і це було нормально. Це за рік зі мною зробило більше,  ніж за 10 років української школи. Тому що ніколи не рано починати вчити дітей подібній літературі. Може бути пізно.

Чи ви дочитуєте всі книжки до кінця?

Я не дочитую всі книжки до кінця. У мене така звичка, читати 10 книжок водночасно. У мене завжди є книжки, які на столі недочитані, є в Kindle недочитані книжки, є на роботі, всюди є недочитані. Звичайно, що стосується якихось важливих романів з художньої літератури я намагаюся завжди дочитати, але одночасно у мене дуже багато книжок. От вже після Книжкового Арсеналу буде дуже складно щось вибрати, але це нормально, тому  що у мене мало часу і я хочу дізнатись про все і особливо стосовно моїй професійній сфери.

Перескакуєте через щось, коли читаєте?

Дуже часто перескакую, але є винятки, коли щось дуже справді захоплююче або цікаве, я ніколи не перескакую. Але література це дуже суб’єктивна штука, відповідно, все всім подобатись не може і є абсолютно унікальні твори, які по тій чи іншій причині не підйомні. Буквально нещодавно я думала, відповідаючи на якесь запитання, що із світового доробку я не могла прочитати. Наприклад, Франзен, який колосально відомий в Америці, це суперзірка художньої літератури, в нього є два дуже відомі романи «Freedom» «The Corrections» – я не можу себе заставити. Я багато разів починала, з різних боків підходила і  я здаюсь, я нічого не можу з собою зробити. Не для мене є ця література, може на неї треба трошки більше часу, але в цьому світі кожен може знайти книжку для себе.

 

Віктор Морозов

Пане Вікторе, скажіть, у письменників, музикантів, художників є якісь щоденні вправи, щоб не втрачати свою майстерність? Щоб не сісти перед білим аркушем і думати, що далі, що писати, а бути вже в темі. Чи є у перекладачів якась «гімнастика для пальців»?

Враховуючи, що я музикант, то перша моя вправа – як раз зміна видів діяльності. До того ж я ще по гороскопу близнюк, а близнюки то такі тваринки, які дуже не люблять робити щось одноманітне. Тому якщо я б був тільки перекладачем або тільки музикантом, я б дуже занудився.
Друга моя вправа, яка стимулює, це те, що я ніколи не читаю наперед («Алхімік» – то є єдиний виняток, що я спочатку прочитав книгу, а потом перекладав). Я перекладаю читаючи, і така методика допомагає.

Ви довго живете за кордоном, тобто вже 3-4 роки, напевно. Чи впливає на перекладацьку діяльність відсутність українського середовища?

Насамперед, я часто приїжджаю в Україну, тому не відчуваю якогось такого розриву від мовного середовища. А з іншого боку, проживання за кордоном допомагає краще відчути цю музику мови, з якої я перекладаю, а це переважно англійська.
Щодо португальської, хоч я і казав, що блефував про своє блискуче знання португальської, але ж насправді, перекладаючи з англійської, я брав португальський оригінал і звіряв. Це досить просто, бо Коельйо пише дуже простою мовою. Але один раз на форумі видавців у Львові до мене підходить один пан і каже: «Ми маємо видати великий том історії Португалії, ви згодні нам перекласти?» Я сказав: «Ну звичайно, з радістю, просто я зараз дуже зайнятий, якось іншим часом». І подумав: «О, треба припиняти». Але потім знову попався. Якось дзвонять з львівського “Поступу”: «От тут Коельйо прислав казочку (а він щороку писав таки різдвяні казки і розсилав їх по різних країнах), прошу швиденько нам завтра перекласти». Я погодився, думав, що знайду її англійською. Оп, нема, тільки португальською. Мені довелось попріти, без жодної англійської, з португальської, але якось впорався, переклав. Але після цього сказав: «Все, тільки з англійської»

Скажіть, якщо можна говорить про улюблену книгу, книгу-фаворит, чи є у вас така? І бувало таке, що ви перехоплювались книжкою настільки, що відчували «ось вона про мене написана», я головний герой?

Моя книга-фаворит – це «Степовий вовк» Германа Гессе. Вона настільки близька мені, і не тільки мені, а й моєму найбільшому приятелю Костеві Москальцю, що ми, коли обмінюємося email, то часто підписуємось «Степовий Вовк» і «Пабло-саксофоніст». З тим героєм, Пабло-саксофоністом, я відчуваю дуже велику схожість. То була магічна поступ – на вигляд звичайний такий лабух, а насправді, знає набагато більше, ніж здається. Тому я сподіваюся, що і я такий, але цього розказати не можу.

Взагалі, Герман Гессе дуже важливий письменник для мене, і я тільки з часом розумію, наскільки мудро те, що він писав. Скажімо, в одному щоденнику він каже: «Коли я був молодим, я любив подорожувати, різні країни відкривати. А тепер мені достатньо просто вийти зі своєї хати, сісти на галявині, дивитись в одне місто і більше мені нічого не треба. Коли я був молодий – я читав книжку за книжкою, перечитував різних авторів, тепер я можу взяти одну книжку, прочитати сторінку, може рядок – і все». Те саме і зі мною відбувається. Бо коли мене начитають питати «а які ви книжки читаєте?» А я зараз, критично кажучи, нічого не читаю. Ще друге є таке висловлення – «я не читатель, я писатель», а я не читатель – я перекладатель, я читаю те, що перекладаю.

Добре. Тоді в молодості, коли ви були сповненні жаги до знання, до яких книжок ви повертались? Чи, можливо, зараз перечитуєте?

Насамперед це Гессе, потім «Чума» Альберта Камю, «Майстер і Маргарита» Булгакова, Курт Воннегут, Рей Бредбері «Марсіанські хроніки». Потім, звичайно, книжки моїх вже друзів, того ж Юрка Андруховича, Івана Малковича, Костя Москальця, Віктора Неборака, Сергія Жадана, і особливо цікаво читати твори про людей, яких я близько знаю як особистостей, я краще можу це зрозуміти.

Я, звичайно, напівжартома кажу, що нічого не читаю. Я постійно купую книги, і нових авторів, бібліотека величезна, але мені буває достатньо кілька сторінок погортати і я вже знаю, що то є. Основне – відчути стиль, а вже якісь деталі – не так важливо. Дуже багато книжок я так от по кілька сторінок перегортав, щоб зрозуміти. Тому багато в мене молодих письменників – і Таня Малярчук, і Карпа, у кожної є щось своє, щось цікаве.

 

 

Лариса Денисенко

Розкажіть про читання – чи дочитуєте ви книжки, часто перескакуєте?

Дуже рідко не дочитую. Якщо я взялась за книжку, навіть якщо вона мені не подобається – є якась повага до праці людини і повага до життя героя, і тому дочитую до кінця. Я можу відкласти, таке трапляється, але з книжками як і з людьми – ви чуєте пораду, яка вас дратує, і вас починає дратувати людина. Так само може й з книжками статися. У мене буває так, що я можу три книжки читати – наприклад, одну професійну і дві художні. Я можу цілком спокійно брати, відкривати, головне не переплутати.

Чи повертаєтесь до книжок, перечитуєте?

Так, дуже часто. Воннегута, наприклад, дуже часто перечитую, Девіса, Івлина Во, Ірвінга. Насправді, я дуже багато перечитую, я навіть згадуючи себе малу, коли я стала старшою, перечитувала «Карлсона», мені соромно признатися, скільки разів. А просто він настільки симпатичний мені персонаж, хоч і гидота така порядна, але подобається своїм здоровим хуліганством. Я взагалі героїв книжок дуже часто сприймаю як постатей, з якими мені приємно спілкуватись. Я хочу до них повертатись.

Бувало таке, що ви читаєте книжку і думаєте: «Ось книжка про мене. Це я головна героїня, це про мене все написано».

Ні, такого не бувало, але в мене буває інше – я щось читаю та мені подобаються події та героїня і я себе туди вживлюю, може, я навіть витісняю її. Так я рятувала Білого Біма Чорного Вуха. Там не було такого персонажа, як я, але у мене було дитяче бажання врятувати. Врятувати рядового Райана, врятувати ББЧВ. Десь в моїй голові він порятований.

 

У вас є улюблена книга, книга-фаворит? Одна, три, чотири.

У мене є улюблені автори, напевно. Це передовсім Воннегут, також Джон Ірвінг, Умберто Еко і, звичайно, Музіль, тому що він мене вчив. Знаєте, хтось вчить сюжетам, хтось спостереженням, хтось опуклим описам персонажів, Музіль навчив сумлінно ставитися до писання. Його “Людина без властивостей” абсолютно безсюжетна і, на перший погляд, каша, але наскільки там все до деталей, до дрібниць прописано. Можна просто брати як підручник і вчиться писати, вчиться мові, як будувати фрази, як можна писати так, що ти милуєшся цим письмом і навіть не замислюєшся а про що. Тому що “Людина без властивостей” – просто про людство, яке ти можеш сам в цьому тексті конструювати.

Розкажіть тепер про Воннегута?

Воннегут мене розважає тим, що він як раз вміє бачити кумедне в тому, що більшості людей здається жахливим. І пише про це так, що ти розумієш – за будь-яких умов необхідно залишатися людьми, непотрібно додавати пафосу в кожен пук свого життя взагалі. От ти живеш – і можеш бути смішним, жалюгідним, злим, ти можеш бути яким завгодно, і на війні і в мирному житті… Тобто він мене вчить своїми текстами знаходити смішне в сумному і вміти говорити про це легко. Я дуже стараюся про дуже серйозні і важливі речі навчитися вміти говорити легко.

Так ось несподівано ми перейшли до другої частини розмови – про письменницю Ларису Денисенко. Лариса, у вас є щоденна писательська рутина?

У мене це не рутина. У мене це етюдники – як у художників, що роблять замальовки, тільки в мене це підслуховування. Я підслуховую практично завжди, коли я буваю зовні – на вулиці, в транспорті. І привчила себе занотовувати те, що  почула. У мене є така вада – я не зовсім візуальна людина, я більше передаю все словами. І для того, щоб візуально передати словами, наприклад, пейзаж, я починаю себе тренувати, можу починати з опису навіть травички, яка зараз вилізає… Я не прихильниця того, що ти маєш себе силувати щодня, від обіду до паркану, якщо пишеться – пишіть, але маленькі такі етюди, розминки треба робити ледь не щодня.

Олівець, ручка чи клавіатура?

Клавіатура і ручка. Ручка – тому що у мене дуже багато блокнотів, і я ще дуже багато думаю. Можливо, коли на мене дивишся, про це не скажеш, але я дуже багато думаю і забуваю періодично те, що надумала. Я все занотовую в різноманітні блокноти – їх дуже багато, я їх вже пронумеровую, тому що часто гублюся, і намагаюся якусь систему вигадати.  Це у мене звичка, і я тільки можу порадити всім, хто хоче писати, використовувати отакі прості побутові інструменти.  І бути трохи уважнішими до людей.