Інтерв’ю для програми «Городская среда»

Якщо взагалі оцінювати, як змінювалось місто, то варто навести такий простий приклад з не дуже давнього минулого.

Довгий час я цікавився такою темою — Київ як антураж художнього кіно. В Києві завжди дуже добре знімалися історичні фільми, особливо у вісімдесяті роки, після того, як до ювілею Києва привели до ладу Андріївський узвіз, зробили там історичні ліхтарі, відреставрували.  Ціла низка фільмів давала нам старий Київ, який знімали у новому Києві. У дев’яності роки це було вже дещо складніше. Ну а в нинішньому столітті, коли до Києва приїхала  знімальна група  фільму “Білої гвардії”, вони теж сподівалися, що тут можна буде знімати. Але зрештою виявилось, що вони могли знімати лише деякі окремі сцени безпосередньо біля будинку Турбіних, а все інше — десь в іншому місці і потім комп’ютером туди підставляти Лавру, Андріївську церкву.

Я чому на цьому наголошую? Тому що мене попросили поїздити з кіногрупою і показати, які можуть бути місця. І практично всі місця, які я запропонував, вони бракували, тому що десь там вже вилізло, вже щось змінилося, з’явився сучасний антураж , через що вони не можуть використовувати київський ландшафт для історичного кіно.

Така сумна метаморфоза трапилася з Києвом. Вона трапляється на наших очах, і ми, може, не так її помічаємо, як ті, хто довго не був в Києві, хто з того тисячоліття не приїздив, а тепер приїхав і побачив, що місто фактично вже інше. Інше, і не тільки у цих історичних місцевостях, де поз’являлося від євровікон до якихось банерів і бордів,  а й в загальному ландшафті , коли в цей ландшафт встромляються якісь хмарочоси і вони вилізають в будь-якій перспективі.

Колись з моста Патона був чудовий краєвид на Печерську Лавру. Причому свого часу, в радянській архітектурі, дуже дбали про цей ландшафт. Тоді  також траплялися якісь помилки, наприклад будинок “Киевгорстроя” на площі Слави, але, скажімо, коли забудовували на вулиці Суворова житловий комплекс, спеціально проробили цей проект, щоб ті будинки, які ближче до лаврської панорами, були нижчими. А ті, що трохи далі, їх уже підвищували. Таким чином загалом цей комплекс на надто вплинув на панораму Лаври. А зараз просто між дзвіницею і собором встромилися ці сучасні “водокачки”… І яким чином тепер сприймати Лавру? Вона просто є якимось комплексом, розчиненим у сучасній хмарочосній забудові.

Впливати на це можна. Але, власне, чому останнім часом на це не впливають? Тому що довгий час все ж таки існувала громадська структура, яка приймала всі рішення стосовно забудови в історичній зоні. Було колись Товариство охорони пам’яток. Воно мало значну силу, значний вплив, на засідання збиралися авторитетні діячі, і не тільки вчені, але й міські урядовці. І всі вони так чи інакше вислуховували поважну думку фахівців і з нею рахувалися. Звичайно, бувало й таке, що примушували щось зробити. Ну, коли, скажімо, було вирішено, що треба на Дніпрі побудувати Родіну -мать, то її побудували, не зважаючи на те, що багато хто цьому опирався.

Але це такі окремі епізоди, а загалом все ж таки навіть мали пророблену систему зонування історичних територій. Ще у 1979-му році було складено цей розподіл зон — так звана 920-та постанова, досить відома, і вона показала, що на певних територіях існують певні обмеження стосовно висотності, вигляду забудови, щільності, планування, парцеляції і таке інше.

З цим рахувалися приблизно до 90-х років. А потім у Києві при міськадміністрації було створено спочатку комітет, потім управління з охорони пам’яток. Це вже не громадська організація, а чиновницька. І поступово вона перебрала на себе всі повноваження стосовно будівництва в історичній зоні. І громадськість просто перетворилася на якусь декоративну фікцію. Спочатку вона могла обговорювати, але нічого не вирішувала, а потім її навіть з процесу обговорення виключили. І зараз тільки якщо архітектор, скажімо, має бажання просто порадитись, він через свою власну сумлінність може прийти і показати. Але, звичайно, майже ніхто таким не займається, через що громадське обговорення проектів зараз просто не існує як таке, а все вирішується в чиновницьких кабінетах.

А яким чином воно вирішується, за яких стимулів? Ну, існують там якісь науково-методичні ради, але кінець-кінцем остаточне рішення приймається певними урядовцями. Тим паче перетягують ковдр весь час: то міська адміністрація це вирішувала, потім Мінкульт основні важелі на себе перетяг. І питання про те, чи можна тут будувати, чи є ця будівля пам’яткою чи ні, чи можна її викинути з реєстру пам’яток, чи її туди включати — все це так чи інакше вирішується якимсь келійними групами чиновників. Як колись сталінські “трійки” вирішували долю людей, так тепер отакі подібні “трійки” чиновників вирішують долю пам’яток.

Ця система довго будувалася, кілька років. І вибудувалася. І маємо, як то кажуть, що маємо. Але оскільки зараз маємо спалах громадської активності, то є сподівання, що цей спалах не залишиться осторонь того, що стосується в Києві його забудови. І обов’язково треба відновити погодження незалежних громадських фахівців забудови, з одного боку, а з другого боку треба, щоби порушення — і ті, що будуть, і ті, що були, найбільш кричущі порушення історичних зон – не просто так миналися. Тому що саме безкарність цих архітектурних браконьєрів, я б так сказав, фактично і породжує подальші наміри так робити. Тому що, як відомо, ті, хто мали можливість впливати на владу, вони завжди прагнули не просто прибутків, а надприбутків.

Так само — у будівництві. Я не кажу, що не можна зовсім будувати в історичній зоні Києва. Але там існує певна міра, певні обмеження. І вони дають можливість заробити. Але ті, хто хочуть надзаробити, вже не рахуються з почуттям міри. Ну, зрештою, громадськість іноді щось і могла досягти. Відомо, що таки відбили будівництво на Пейзажній алеї. Відомо, що на Андріївському узвозі, коли була спроба там споруджувати щось здоровезне структурою СКМ, все ж таки змушені були забудовники рахуватися з громадськістю і якось цей проект обговорювати.

Але, на жаль, дуже багато є проектів, коли не рахуються. І той же хмарочос на Кловському узвозі, який, попри всі обмеження, попри узгодження, просто махали і махали, скільки було, фактично, сил і бажання. І тепер треба підрізати цей об’єкт, і мені чомусь здається, що це реально. На Гончара схожа історія, але, може, це не такий одіозний випадок, як на Кловському. На Гончара, щоб це побачити, треба туди прийти. А на Кловському воно видно звідусіль.

Тут потрібні численні реформи. Не тільки реформа влади, але й реформа судочинства. Бо раніше якщо будь-який забудовник хотів чогось добитися, всі суди давали йому відмашку, і він в усіх судах вигравав процеси. Зараз, сподіваюся, і судова влада буде дещо об’єктивніша, і міська влада, може, оновиться і забажає це міняти. І нехай інвестори, нехай забудовники йдуть і вимагають відшкодування збитків у тих, хто давав їм дозвіл попри законні обмеження. Нехай вони з ним розбираються».

для програми «Городская среда»
спільно з проектом «Ні корупції«