Школа арт-журналітики Гогольфесту. Текст: Марія Думанська

На Гогольфесті показали «Політ золотої мушки», черговий український фільм, який профінансувало Держкіно. Бюджет цієї наївної комедії, а саме так називає її режисер Іван Кравчишин, складає 16 мільйонів гривень. Половина з них – від платників податків. Ці вісім мільйонів гривень було витрачено на кіно, в якому актори, за словами самого пана Кравчишина, відмовлялись грати. Вони називали сценарій режисера “трешом” і мали на те всі причини.

На презентації своєї стрічки автор розказав, що “кіно знімається саме собою”, проте, мабуть, Мартін Скорсезе чи Девід Фінчер з ним би не погодились. В результаті методу Кравчишина, в його стрічці важко знати бодай щось вдале.

Якщо починати з режисерської ідеї, то “Політ золотої мушки” (перша назва “Хроніки”) базується на трьох оповіданнях львівського письменника-гумориста Богдана Волошина. Вони символізують головні, як вважає пан Кравчишин, етапи в житті людини – її народження, “творіння собі подібних” і смерть. І відповідно до задумки, фільм також складається з трьох частин, пов’язаних з Галичиною.

В “Польоті” автор намагався поєднати часто непоєднуване – народження (епізод про футбол і ніби-то міжнародний скандал), весілля (історія з неочікуваним кінцем або як наречена збрехала про вагітність, щоб вийти заміж) і смерть (тут все збіглося). А саме кіно отримало кінцеву назву, тому що як “дзідзьо говорили (а ця фраза буде звучати у фільмі ще безліч разів), людське життя – то як політ золотої мушки над вогнем – дуже яскраве, але дуже коротке”. Якщо б тільки світові філософи і письменники знали цю «зрозумілу» життєву істину, вони б, мабуть, вже давно змінили свої професії.

Якщо ж опустити прості, як двері, істини фільму, вартістю в 16 мільйонів гривень, можна згадати про складність – а саме його сприйняття. Форма, в яку “упакували” перші два епізоди досить абсурдна. Прийом реверсу треба залишити на режисерів, який вміють ним користуватись. А “хибність” версій більше нагадує знущання над глядачем, який ще безуспішно намагається знайти сюжетну лінію (спойлер – її нема).

Наступна проблема – це актори. Режисер мав намір зробити фільм про галичан з ними ж у ролях. Тому їх зіграли люди без кіношного досвіду або ті актори, які ще не відмовились зніматися у “Польоті”. І якщо людей з першої категорії можна виправдати браком досвіду, то проблема другої в тому, що актори грали як у театрі, а не в кіно. У глядачів в кінотеатрах не має проблем із слухом, тому зайвим було кричати свої репліки (половина з яких штампи, але це вже проблема у сценарії) та рухатись у кадрі так, ніби вжалила бджола. Більшість сцен виглядали, як мінімум, ненатуральними, а максимум – абсурдними.

Інші моменти фільму ще більше виказують його непродуманість і штучність, а не показ “життя таким, яким воно є”. Це, наприклад, траспортування тіла діда по всьому селу (та й невпевнена гра самого “померлого”, який інколи кліпав очима і рухався), будування метро в горах і початок майже Третьої світової війни через пролиття гарячої кави на німецького політика (раніше війни починались через, приміром, вбивства наступників престолу). І останнє (але не єдине) – ну не може маленька дівчинка думати про життєві істини у такому ранньому віці, навіть якщо її дзідзьо про них розказували. Дітей в цей час цікавлять зовсім інші речі.

Чому Держкіно виділило гроші на очевидно неокупний і неякісний проект невідомо. Адже, як раніше писав журналіст Ярослав Підгора-Гвяздовський, що під час пітчингу, сам Кравчишин не зміг пояснити причину великого бюджету фільму. Але це не завадило йому отримати вісім мільйонів. Зважаючи на малу кількість кінотеатрів в Україні та чітку орієнтацію на Галичину, ймовірним є те, що фільм не зможе зацікавити глядачів в інших регіонах і, як наслідок, окупитись.