Зі сходу на захід: Андрухович i KARBIDO презентували новий альбом «ATLAS ESTREMO»
Школа арт-журналітики Гогольфесту. Текст: Анастасія Іванців
Шум вулиць, шурхіт кроків і навіть голос чоловіка з метро, який постійно нагадує «поступатись місцем вагітним жінкам, інвалідам та людям похилого віку» — це все звичні звукові атрибути «столиці країни, назва якої починається з літери «У». Але що як кожне місто має власний голос, наповнений тугою і гнівом, радістю і любов’ю? Андрухович і KARBIDO під час свого останнього виступу в рамках туру-презентації музично- поетичного альбому ATLAS ESTREMO на Гогольfest2015 довели, що це справді можливо.
ATLAS ESTREMO – це четверта робота музично-поетичної колаборації українського поета і польського музичного гурту. Назву альбом отримав від учасників «Кarbido» — це гра слів, де «estremo» може означати як іменник «межа», так і прикметник «максимальний», «екстремістський». На відміну від попередніх альбомів, де спершу були вірші Андруховича, на які потім накладалася музика, ATLAS ESTREMO – це великий літературний експеримент. Томек Сікора і Марек Отвінковський (саксофон, електроніка та бас, спів) обирали тексти, уривки речень, окремі слова з польського перекладу «Лексикону інтимних міст», після чого вже сам Андрухович повертав ці тексти назад в українську. І, судячи з того, що можна було почути в залі, експеримент вдався.
На сцені вже стоїть Андрухович і на свій звичний, розмірений і загадковий лад запрошує в навколосвітню подорож із Сходу на Захід. Біля нього прикметно стоїть валізка з маленьким українським прапорцем, прикметно натякаючи – нічого нудного не буде. І з першого ж міста, руїн Берліну, інструментальний вибух просто затискає ударною хвилею в кріслі і не дозволяє вже нікуди зрушити. Хоча, деякі глядачі одразу розуміють, що всидіти не вдасться і починають танцювати прямо у залі.
Всього навколосвітня подорож налічує 13 інтимних міст, з якими так чи інакше були пов’язані всі учасники перфомансу. Після Берліну слухачі переносяться у вже не такий «рамштайновий», але все ще важкий Антверпен. На декорації ззаду проектуються колії, які створюють додаткову атмосферу постійного руху і вже повністю затягують в подорож.
Наступним містом виявляється джазово-химерний Лондон, естетику якого окрім власне того, що відбувається на сцені відтворює спроектований годинник, що, відраховує час назад – певно, відтворюючи межу між старою- доброю Англією і її новою урбаністикою. Далі — хаотичний і водночас одинокий Нью-Йорк, у якому між періодичними музичними вибухами з’являється соло на саксофоні, що потім знову тоне в суцільній какофонії. Перед Москвою Андрухович витримує помітну паузу, після чого робить невтішний вирок місту, в якому можна жити лише на помітній відстані. Відносно ритмізований спокій настає вже у «жахливо чистому» Мінську — тут більше мелодійності і трохи менше тексту, що досить чітко відображає всю мінімалістичність білоруської столиці. Після вигуків з зали «Живе Білорусь» і помітних оплесків, глядачам дозволяють повернутися назад до Києва, що одразу стає зрозуміло з появою чорних беркутівських шоломів на декораціях. І якщо до того сам Андрухович обмежувався лише використанням маленького гудка, для створення шумових ефектів, то в Києві він бере до рук мегафон і гучно повідомляє про «вихід на станції Хрещатик».
Після Києва характер міст дещо змінився – якщо до того це були раптові інструментальні сплески упереміш з хаотичними текстами, то далі треки стали більше нагадувати індійські мантри. Незважаючи на те, що абсолютно урбаністичний музичний супровід Львова створював відчуття, ніби місто просто таки виростає у слухача під ногами, Андрухович невпинно повторював – «між двома морями жодного не зловиш». Певно натякаючи, де все ж таки проходить межа між Сходом та Заходом. Після цього був Дрогобич, де музиканти використали досить абстрактну декорацію – постійно рухому білу кулю, що, вкупі з циклічним «Поклади нафти не є даром Бога. Поклади нафти його наркотик», утворювало відчуття присутності сансари (нескінченного циклу страждань в буддизмі). Так само було і з Єрусалимом, який почався з характерного співу, що одразу створив атмосферу Сходу і пустелі, а закінчився елементами єврейської народної музики. Продовжив цю музичну мантровість Ужгород, де спочатку наодинці лишилися барабани і, власне, голос, що час від часу повторював «Карпати свого часу були морем». І саме Ужгород повернув слухачів на початок раптовим музичним вибухом, що підхопили далі два польських міста — Варшава, поміж Сходом та Заходом, і Вроцлав, «ідеальна Європа».
Повертаючись з цієї подорожі назад до зали, де глядачів, не всіх, але все таки, поприбивали цвяшками до стільців, хочеться лише сказати, що ATLAS ESTREMO здивував і вибухнув. Експеримент вдався, тепер залишається лише чекати нового. Єдиною недоречністю вечора стало вручення Андруховичу нагороди «Золотий письменник року» у такому ж, не менш золотому обрамленні, що у векторі «Схід-Захід», таки повертає більше на Схід.
Фото: Дмитрій Єршов
